Цивільно-правові наслідки договорів, укладених одним із подружжя

Скасовуючи це рішення з передачею справи на новий апеляційний розгляд, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як суд касаційної інстанції в ухвалі від 23 грудня 2009 р. зазначила, що на порушення вимог ст. 212 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) апеляційний суд не взяв до уваги та не дав оцінки наявним у справі доказам про те, що на час придбання квартири та знаходилась у непридатному для проживання стані і на її ремонт було використано кошти, одержані в кредит позивачем, а після ремонту в квартиру поселилася сім'я сторін, та у зв'язку з цим не з'ясував, чи не свідчить це про те, що квартира набувалася відповідачкою за договором довічного утримання в інтересах сім'ї, а отже, вона є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (справа №6-27242св09).

 

 

 

 

У ч. З ст. 61 СК встановлено презумпцію, відповідно до якої майно, одержане за договором, укладеним в інтересах сім'ї одним із подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя незалежно від того, хто з них уклав договір чи на кого з них зареєстровано майно. Право на майно в такому разі виникає в обох із подружжя одночасно. У зв'язку з цим іншому з подружжя немає потреби звертатися до суду з позовом про визнання такого майна об'єктом їх з другим з подружжя права спільної сумісної власності. Якщо на придбання майна одним із подружжя використано майно чи кошти, набуті до шлюбу, чи за час шлюбу на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, або кошти, які належали одному з подружжя особисто, він може вимагати по суду визначення своєї частки у праві спільної власності з урахуванням цього вкладу або визнання цього майна об'єктом лише його права власності. Такі роз'яснення дав і Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 21 грудня 2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі — постанова № 11).

 

На практиці також трапляються випадки, коли майно набувається одним із подружжя для зайняття підприємницькою діяльністю. В таких ситуаціях суди нерідко визнають майно об'єктом права власності суб'єкта підприємницької діяльності, не беручи до уваги, що метою зайняття такою діяльністю є інтереси сім'ї — отримання доходів від такої діяльності для наповнення сімейного бюджету. Саме так вчинив Апеляційний суд Дніпропетровської області, ухвалюючи 27 січня 2010р. рішення у справі за позовом З. С. до 3. 0. про поділ майна. Скасовуючи це рішення, суд касаційної інстанції в ухвалі від 6 жовтня 2010 р.

вказав, що, як установлено судом, спірне нежиле приміщення набуто одним із подружжя — 3. 0. як фізичною особою, а не підприємцем, за договором купівлі — продажу, а власником у такому разі стає покупець за договором. Той факт, що 3. 0. була фізичною особою-підприєм-цем, приміщення придбавалося для зайняття нею підприємницькою діяльністю і фактично з такою метою в подальшому використовувалося, правового значення не має, оскільки закон не забороняє подружжю використовувати належне їм майно для зайняття одним із них підприємницькою діяльністю з метою одержання доходів сімейного бюджету і правовий режим майна це не змінює (справа № 6-10429св10).

 

Об'єктом права спільної сумісної власності за договором, укладеним одним із подружжя в інтересах сім'ї, є, як зазначалося вище, набуте за таким договором майно. Майном відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права й обов'язки. Незважаючи на свою вагомість, майнові права свого визначення у цьому Кодексі не мають.

Досить лаконічне і влучне визначення поняттю «майнове право» дали автори постатейного науково-практичного коментаря ЦК під редакцією А. С. Довгерта та Н. С. Кузнєцової. Згідно з цим визначенням майновими правами є суб'єктивні права учасників цивільних правовідносин, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням речами, а також майновими вимогами, що виникають між учасниками цивільного обороту з приводу цих речей та обміну цих речей, робіт і послуг 8. Детальний аналіз поняття «майнове право» зробила І. В. Спасибо-Фатєєва 9, дійшовши такого самого висновку. Отже, за таким договором у подружжя виникає не лише право на конкретну річ, а і на майнові права. Такий підхід поділяє і Ш. Д. Чіквашвілі, 0. Наприклад, подружжю за укладеним одним із них договором

з подружжя, тобто інтереси П. С. при укладенні договору були представлені її чоловіком П. У разі ж якщо вона такої згоди не давала, П. С. може звернутися до суду з позовом про визнання договору щодо себе недійсним (справа № 6-15086св08).

 

Якщо на придбання майна одним із подружжя використано майно чи кошти, набуті до шлюбу, або за час шлюбу на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, або кошти, які належали одному з подружжя особисто, він може вимагати по суду визначення своєї частки у праві спільної власності з урахуванням цього вкладу або визнання цього майна об'єктом лише його права власності

 

Майновими правами є суб'єктивні права учасників цивільних правовідносин; пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням речами, а також майновими вимогами, що виникають між учасниками цивільного обороту з приводу цих речей та обміну цих речей, робіт і послуг може належати право на вклад у банківську установу, на паєнагромадження в житлово-, дачно- чи гаражно-будівельних кооперативах, страхові суми, дивіденди від акцій. На це звертав увагу і Пленум Верховного Суду України в п. 23 постанови 11. Однак при цьому Пленум, на переконання Ю. С. Червоного 11, припустився певної юридичної неточності, віднісши зазначені вище зобов'язальні майнові права до об'єктів права спільної сумісної власності.

 

 

При ухваленні рішення суд виходив із того, що стороною укладеного з позивачкою П. договору позики є Д. Н., а її чоловік Д. В. своєї письмової згоди на укладення цього договору не давав, хоча договір виходить за межі дрібного побутового, а тому і відповідальності за його невиконання нести не повинен.

 

Скасовуючи зазначені судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів Верховного Суду України як суд касаційної інстанції в ухвалі від 17 листопада 2010 р. вказала, що правове значення при вирішенні цієї справи має встановлення судом того, чи укладався договір відповідачкою Д. Н. в інтересах сім'ї ї та чи використані одержані за цим договором кошти на потреби сім'ї. У зв'язку з цим касаційний суд вказав, що суду слід було дати оцінку наявним у справі доказам про зняття позивачкою зі свого банківського рахунку суми, яка дорівнювала сумі позики, і зарахування саме такої суми в той самий день і в тому самому відділенні банку відповідачкою Д. Н. на свій рахунок та перерахування нею тоді ж суми коштів на виконання договору про участь у будівництві квартири, укладеному з метою забезпечення її з Д. В. сім'ї житлом, та з'ясувати, чи не свідчать вони про отримання відповідачкою Д. Н. позики в інтересах її з Д. В. сім'ї та використання її для задоволення потреб їх сім'ї (справа № 6-42353св10).

 

Отже, якщо договір позики чи кредиту укладався одним із подружжя в інтересах сім'ї і отримані за цим договором кошти використані для задоволення потреб сім'ї, обов'язок виконання умов договору щодо повернення коштів виникає солідарно в обох із подружжя. У зв'язку з цим я вважаю помилковою позицію, висловлену авторами проведеного Верховним Судом України наприкінці 2010 р. узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних відносин, згідно з якою кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і створює обов'язки лише для позичальника як сторони договору, а не для другого з подружжя 20.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК у разі солідарного обов'язку боржників - обох з подружжя — кредитор має право вимагати виконання обов'язку як від обох з подружжя, так і від будь-кого з них окремо. Це також є правовою підставою для звернення кредитора до суду з позовом про залучення другого з подружжя до солідарної відповідальності за договором разом із тим з подружжя, щодо якого вже існує судове рішення про стягнення боргу за договором. На мою думку, може звернутися до суду з позовом про залучення другого з подружжя до солідарної з ним відповідальності за договором і той з подружжя, щодо якого вже ухвалено рішення суду про стягнення боргу. Це підтверджується роз'ясненнями, наданими Пленумом Верховного Суду України в п. 8 постанови від 31 березня 1989 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна». Той факт, що в зазначеному роз'ясненні йдеться про відшкодування шкоди, завданої злочином, значення не має, оскільки і сплата боргу за договором, і відшкодування шкоди є зобов'язаннями (ст. 509 ЦК), які різняться між собою лише правовими підставами їх виникнення: у першому випадку це договір, а в другому — факт завдання шкоди (ст. 11 ЦК).

 

У разі якщо один із подружжя самостійно виконав солідарний з другим із подружжя обов'язок за договором, він на підставі ч. 1 ст. 544 ЦК має право на зворотну вимогу (регрес) до другого з подружжя.

Отже, якщо за кошти, одержані в інтересах сім'ї в кредит одним із подружжя, придбано квартиру для сім'ї, то вона, як уже зазначалося вище, стає об'єктом права спільної сумісної власності обох із подружжя. Той факт, що в подальшому кредит самостійно погашено одним із подружжя, на розмір його частки у праві власності на квартиру не впливає, а може бути лише підставою для регресної вимоги до другого з подружжя. На мою думку, погашення кредиту самостійно одним із подружжя може вплинути на розмір його частки у праві власності на квартиру лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що другий з подружжя злісно ухилявся від виконання свого солідарного обов'язку щодо повернення кредиту за договором і цей обов'язок вимушено самостійно виконав добросовісний з подружжя.

При вирішенні судом питання про те, чи укладався договір в інтересах сім'ї, ретельній оцінці відповідно до вимог ст. 212 ЦПК підлягає як кожен доказ окремо, так і зібрані у справі докази в сукупності у їх взаємозв'язку. Можна навести такий приклад.

 

У листопаді 2008 р. Г. звернувся до суду з позовом до П. А. та його дружини П. О. про стягнення солідарно боргу за договором позики, посилаючись на те, що взяті П. А. в нього в позику кошти використані останнім для придбання квартири для сім'ї. Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 16 лютого 2010 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 червня 2010 р., позов задовольнив. В основу свого рішення суд поклав письмову розписку П. А. про те, що він позичив в Г. 160 тис. доларів США для придбання квартири для сім'ї і така фактично була придбана, а також визнання позову П. А. Скасовуючи це рішення в касаційному порядку, колегія суддів Верховного Суду України в ухвалі від 2 березня 2011 р. зазначила, що сама по собі письмова розписка про одержання коштів за договором позики є переконливим доказом укладення договору позики у спорі між особами, які його уклали, однак підлягає ретельній перевірці й оцінці у взаємозв'язку з іншими доказами у справі у спорі щодо інших осіб, особливо з урахуванням тієї обставини, що між подружжям П. А. та П. О. існує інший спір про поділ майна (справа № 6-43988св10).

 

Якщо ж суд встановить, що кошти за договором позики були одержані одним із подружжя, то доказуванню підлягатимуть інші обставини — чи укладався договір в інтересах сім'ї та чи були одержані за ним кошти фактично використані на потреби сім'ї. Лише в разі підтвердження всіх цих обставин в другого з подружжя виникне солідарний обов'язок повернення коштів.

 

На практиці часто виникає інше питання: чи виникає в подружжя солідарний майновий обов'язок, у разі якщо договір укладався одним із подружжя, а отримані за ним кошти використовувалися в інтересах сім'ї без згоди другого з подружжя? Як уже зазначалося вище, при укладенні договору одним із подружжя законодавець презюмує згоду другого з подружжя. Протилежне має бути встановлено судом. При цьому також слід враховувати, що обізнаність другого з подружжя про джерела надходження коштів і їх подальше використання на потреби сім'ї за його мовчазної згоди повинні розцінюватись як схвалення таких дій того з подружжя, який уклав договір і використав отримане за ним в інтересах сім'ї, і, відповідно, повинно бути підставою для виникнення спільного майнового обов'язку. Навіть у разі якщо суд встановить, що такі дії один із подружжя вчинив без згоди другого з подружжя, це може бути підставою для звільнення того, хто не давав згоди, від солідарного майнового обов'язку лише тоді, коли суд встановить, що сторони такого договору діяли недобросовісно. Зазначений висновок не є новим. Схожий приклад щодо можливості визнання недійсним договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого, наводив ще в дореволюційний період Г. Ф. Шершеневич21. Таке роз'яснення в радянський період надав Пленум Верховного Суду України в підпункті «д» п. 16 постанови від 28 квітня 1978 р. 3 «Про судову практику про визнання угод недійсними». І хоча в постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» ця теза не знайшла свого відображення, в судовій практиці продовжують дотримуватися зазначеної позиції. Схвалюють такий підхід і сучасні науковці (наприклад Т. О. Ариванюк 23). Вважаю, що різниці в підходах щодо визнання недійсним договору, чи то щодо набуття майна, чи то стосовно розпорядження ним, бути не повинно.