История ИРПЕНЯ

На південь від Варшавської траси широко розкинулося місто Ірпінь.

Десять хвилин їзди на електричці від станції Святошин - і ви  серед високих сосен, чистого повітря і якоїсь особливої тиші. Щоб піклуватися про рідний край, треба знати його історію. Тож яка історія Ірпеня?

Своєю появою місто Ірпінь зобов'язане будівництву залізниці Київ-Ковель, яке почалося в 1899 році. Біля дороги, недалеко від Києва, працівники залізниці засновують дачні селища Ірпінь, Буча  і Ворзель.  Начальником Південно-Західних залізниць тоді був Клавдій Семенович Немешаєв. На його честь назвали станції Клавдієве і Немішаєве.

Селища Ірпінь і Буча отримали назви від однойменних річок біля яких вони знаходилися. А походження  назви річки Ірпінь має декілька припущень. Одні зв'язують з легендами про " Іру" і " пень". Є також версії ірпіньського краєзнавця А.Передерій, що Ірпінь (чи " Єрепень") так називалася річка, тому що тут билися або " єрепенілись" татари. Або ж " ярилась" і " пінилася" сама річка, розливаючись під час весняного паводку. (Про ці та інші версії читайте у наступній статті).

6 жовтня 1902 року Київо- Ковельская залізниця була здана в експлуатацію. Першими Ірпінь заселяють залізничники, а потім приїжджають київські багатії та  представники інтелігенції. Селище Ірпінь забудовувався без чіткого архітектурного плану. У лісі вирубувалися просіки. Так виникали вулиці. Їх називали: перша лінія, друга лінія і так далі. Ці назви збереглися і нині.

Із зростанням селищ виникають різні проблеми. Для їх розв'язання громадськість почала організовуватись у товариства благоустрою. Такі товариства виникли у Бучі, Ірпені та Ворзелі. Комітет товариства благоустрою Ірпеня під керівництвом енергійного і досвідченого в шкільних справах голови М. Ожеговського взявся відкрити в селищі народне училище, тобто школу. 30 серпня 1909 року відбулося урочисте відкриття училища. При ньому була бібліотека.

На початку XX століття Ірпінь відвідували Леся Українка, Панас Мирний, Іван Карпенко-Карий. Приїздили також корифеї українського театру М.К.Садовський, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька та інші. У 1910 році виникло Ірпінське товариство аматорів сценічного мистецтва. Його мета — постановка аматорських вистав, організація літературно-музичних і танцювальних вечорів, читань лекцій і рефератів з питань сценічного мистецтва і літератури. В Ірпені було збудовано і спеціальне театральне приміщення.

Очевидно, письменники й актори не лише відпочивали в Ірпені, але й спілкувалися з ірпінцями, брали участь у культурних заходах. В Ірпені бував російський письменник Олександр Купрін.

У 1912 році житель Ірпеня Фрідріх-Іван Іванович Нев'яровський побудував в Ірпені кінематограф, тобто кінотеатр, із залом для глядачів на 91 місце. Кінотеатр знаходився неподалік від залізничного вокзалу на нинішній вулиці Тараса Шевченка.

Ще на зорі існування Ірпеня намітились дві тенденції його розвитку — дачна, відпочинкова, і промислова. Влітку кількість пасажирів у прикиївських потягах різко збільшувалась. Кияни їхали на дачі.

В Ірпені напередодні Першої світової війни і в 1920-і роки жили Носови. Микола Носов згодом став відомим російським дитячим письменником, автором казки-трилогії про пригоди Незнайка та інших коротунчиків. У своїй останній книзі — автобіографічній повісті "Таємниця на дні колодязя" — М. Носов згадує своє ірпінське дитинство.

 В 20-30х роках в Ірпені ще працювала взуттєва артіль «Крок уперед», що шила шість-сім тисяч пар взуття щороку. Бучанський цегельний завод, зруйнований під час війни, в 1924 році розпочав виробництво. Там, де нині крамниця «Будівельник», був розташований каніфольний завод, на якому працювало 50 — 60 чоловік. На заводі виготовляли каніфоль і нашатирний спирт.

У 22 числі журналу «Глобус» за 1926 рік була опублікована стаття А. Раденкова «Ірпінська криничка». В ній розповідається про те, що в селище Ірпінь приїздять хворі люди навіть з усієї країни. А вода в криниці справді корисна. І нині жителі Ірпеня приходять з відрами та іншим посудом до цієї криниці, п'ють чисту воду і хвалять її за цілющий вплив на організм.

У 1929 році при торфопідприємстві відкрили Ірпінську фабрично-заводську школу для підготовки фахівців торфяної промисловості. Потім для школи збудували навчальні майстерні. У 1935 році вони випустили перші торфодобувні агрегати, а через два роки провели першу плавку чавуну. Так створювався нинішній завод «Ірпіньмаш».

У середині тридцятих років продовольче становище в країні дещо поліпшується. Багато людей, особливо киян, приїжджало відпочивати в Ірпінь. У клубі (він знаходився там, де нині міський Будинок культури) виступали київські актори, ставили  «Наталку Полтавку», «Запорожця за Дунаєм» та інші українські п'єси. Під музику демонструвалися німі кінофільми.

У 1930 році на дачу в Ірпені прибув російський письменник поет Борис Пастернак. Тут у нього спалахнув курортний роман, який продовжився у Москві, де й завершився другим одруженням поета.  В Ірпені оселилися письменники Василь Атаманюк і Дмитро Фальківський, які були знищені під час масових репресій 1930-х років.

З ініціативи поета Івана Гончаренка у 1935 році  на колишній дачі київського фабриканта й громадського діяча Чоколова відкрили Будинок творчості письменників. Біля нього знаходилася станція прокату човнів. На пляжі у вихідні дні грав оркестр. Інший оркестр грав у міському парку, який був у дубняку неподалік від нинішньої середньої школи №3. На пляжі можна було купити морозиво і лимонад.

Чимало літературних творів написано саме в Ірпені. Наше місто і річка оспівані у віршах Максима Рильського, Павла Тичини, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Олекси Ющенка, Платона Воронька, Миколи Луківа, Тереня Масенка, Ігоря Муратова, Степана Пушика, Ганни Світличної, Ганни Чубач, Бориса ІІастернака, Євгена Євтушенка, Маргарити Алігер та багатьох інших.

Максима Рильського час риболовлі на річці Ірпінь надихнув на цикл рибальських оповідань. Супутником Рильського в мисливських походах і на риболовлі був Остап Вишня. У 1953 році Остап Вишня виступив у журналі "Перець" на захист ветерана Великої Вітчизняної війни, водія В.Д. Грищенка, в якого один полковник забрав ділянку землі із садом. Але сад у Грищенка відібрали. У корпусі №1 Будинку творчості письменників Олесь Гончар продиктував дружині за 1,5-2 місяці роман "Собор", за який згодом зазнав цькувань комуністичної влади. Олесь Гончар спілкувався у Будинку творчості з Олександром Довженком. Гончар часто з любов'ю згадував Ірпінь у щоденнику, згадував навіть тоді, коли вже відпочивав на власній дачі в Конча-Заспі. В корпусі №1 працював Юрій Яновський. Тут Павло Загребельний написав більшість своїх романів. А третина подій його роману "Попіл снів" відбувається в Ірпені. Павло Загребельний зазначав: "Згадуватиму Ірпінь, як згадував кохану дівчину".

У тридцяті роки зростає курортна слава Ірпеня та Ворзеля. В Ірпені 1930 року в приміщеннях колишніх приватних дач — «Блакитної», «Білої» — відкрили будинки відпочинку. Також відкриваються піонерські табори, де щороку влітку відпочивало 6 — 8 тисяч дітей.

У 1944 році у зв'язку з прибуттям в Ірпінь сімей військовослужбовців, чиї діти не знали української мови, у приміщенні школи по вулиці Пролетарській були відкриті класи з російською мовою навчання. У 1946 році на базі цих класів було організовано школу №2 з російською мовою викладання.

У 1947 році з Києва до Ірпеня переведено артіль «Прогрес» (у 1960 році реорганізована на фабрику шкіргалантерейних виробів).  У цьому ж  році в Ірпені почала працювати 4-а київська експедиція «Лісопроект», а через чотири роки — Управління лісовпорядчими експедиціями України, яке вело роботи по захисту і збереженню лісів.

З 1947 року розгорнулося освоєння Ірпінської заплави загальною площею 8,2 тис. га, споруджувалася інженерно-меліоративна система, заготовляли торф.

У 1948 році почалась електрифікація житлових будинків у Ірпені. Шляхом суботників і вишуканих на місці матеріалів були збудовані лінії електропередач. Електроенергію отримували від місцевих розрізнених невеликих електростанцій. Згодом, з підключенням Ірпеня до державної енергомережі розпочалося прискорене будівництво ліній електропередач і трансформаторних підстанцій.  До 1953 року всі будинки і частина вулиць в Ірпені були підключені до електричної мережі.  Відкрито міський радіовузол.

У Будинку творчості жили й працювали Микола Бажан, Юрій Смолич, Юрій Щербак, Кость Герасименко, Петро Панч, критик Леонід Новиченко, Станіслав Тельнюк. Оксана Іваненко писала тут роман "Тарасові шляхи" — перший твір в українській літературі 1920-1960-х років, який охопив усе життя Кобзаря. Олександр Ковінька писав гумористичні й сатиричні твори, Олесь Бердник — фантастику, Ростислав Самбук — детективи, Борис Комар — книги для дітей. Іван Драч і Іван Миколайчук писали сценарій фільму про М.В. Лисенка. Іван Цюпа написав в Ірпені біографічну повість про Юрія Коцюбинського "Через терни до зірок" та інші твори. Григір Тютюнник, зокрема, написав у Будинку творчості оповідання "Три зозулі з поклоном". Драматург Олексій Коломієць на ірпінських застіллях майстерно розповідав різні кумедні історії, таким чином апробовуючи на слухачах сюжети своїх майбутніх п'єс. А для молодих письменників ці артиські вечори були школою літературної майстерності.

Чимало письменників обрали постійним місцем проживання Приірпіння. Тут мав будинок Максим Рильський. Михайло Стельмах більше часу проводив і творив на своїй дачі в Ірпені, а не в Києві.

В Ірпені мали власні дачі Олександр Корнійчук, Вадим Собко, Натан Рибак, Петро Сєверов, Віктор Александров. В Ірпені жив Леонід Первомайський. Анатолій Хорунжий у своєму будинку в Ірпені робив літературні записи спогадів про Велику Вітчизняну війну льотчиків-героїв О.І.Покришкіна, В.Д.Лавриненкова, В.С. Єфремова, М.П. Дев’ятаєва. В Ірпені жив письменник Віктор Сильченко.

30 грудня 1956 року Ірпінь удруге за свою історію отримав статус міста.

У 1956 році в Ірпені створено ще один спеціальний середній навчальний заклад — сільськогосподарський технікум бухгалтерського обліку (1993 року перейменовано на Ірпінський економічний технікум).

У 1960 році на базі невеликої промартілі створено Ірпінську меблеву фабрику.

На початку 1960-х років розпочалася газифікація Ірпеня.

На початку 1970-х років розпочалася телефонізація міста. Нова АТС на 1600 номерів забезпечила зв’язком усі установи міста і 700 квартир.  Протягом  чотирьох років велось будівництво міського вузла каналізації. У 1975 році була введена в експлуатацію перша черга цього вузла.

У 1975 році засновано Ірпінську дитячу музичну школу.

У 1977 році завершено будівництво першого в Ірпені дев’ятиповерхового будинку по вулиці Дзержинського, 17. Будинок збудований коштом робітників (житло будівельний кооператив) комбінату «Прогрес».

У 1980 році збудовано і заселено другий дев’ятиповерховой будинок по вулиці Ленінградській, 4а. В ньому відкрито магазин «Дитячий світ».

5 листопада 1983 року введено в експлуатацію готель «Ірпінь». Його розпочали будувати в 1974 році. 

27 квітня 1985 року закладено парк Перемоги (за кінотеатром «Ірпінь») на честь 40-річчя Перемоги.

6 листопада 1986 року завершено будівництво першого в Ірпені чотирнадцятиповерхового будинку, а 15 грудня того ж року – другого. Адреси будинків: вул. Леніна,5(нині Шевченка 5) і Грибоєдова 15. Обидва будинки заселялись людьми, евакуйованими з району, що постраждав від аварії на Чорнобильській АЕС.

В Ірпені споруджено пам’ятник В.П.Правику, чорнобильському пожежнику, який гасив пожежу на Чорнобильській АЕС.

У 1987 році шкільний історико-краєзнавчий музей було реорганізовано в Ірпінський історико-краєзнавчий музей.

У 1987 році комбінат «Пермога» першим в Україні почав випускати бронежилети. Бронежилети добре зарекомендували себе під час війни в Афганістані. Нині підрозділ «Беркут», фінансові і комерційні структури користуються бронежилетами ірпінського комбінату. Військовослужбовці України, котрі ввійшли до складу миротворчих сил  ООН, також оснащені ірпінськими бронежилетами.

У 1988 році засновано ірпінську газету «Прапор Перемоги»(згодом перейменовано на «Ірпінський Вісник»)

У 1990 році в Ірпені виникає організація Української республіканської партії, Ірпінський курінь козацтва.

У вересні 1991 року Ірпінський індустріальний технікум реорганізовано в коледж. Того ж року його очолив Петро Мельник.

Нині в Ірпені проживає подружжя — поет, прозаїк, публіцист, історик Данило Кулиняк і письменниця та доктор біологічних наук Наталія Околітенко.

У доробку ірпінця Леоніда Закордонця біля двадцяти поетичних збірок.

Відомий як колекціонер Шевченкіани ірпінець Володимир Яцюк. Також в Ірпені живе Анатолій Жикол.

В Ірпінському Будинку творчості періодично проживав поет і вчений-україніст з Канади Яр Славутич.

Осередком літературного життя ірпінців є студія "Дебют", яка працює в міській бібліотеці. Аматори видають збірки своїх творів. Ірпінська поетеса Ніла Висоцька видає поетичні збірки українською та російською мовами. Вийшли друком книги Олександра Борщенка, Лева Іванюка, Миколи Ричкова, Катерини Подолинної, Людмили Хорошевої, Галини Царюк. Школярками прийшли в студію Даша Гордійко і Катя Матвєєва. Нині вони вже мають вищу освіту і власні книги. Пишуть вірші українською мовою.