Легенди про назву Ірпінь

• Готовые кв
  • 1-нокомнатные
  • 2-хкомнатные
  • 3-хкомнатные
• Дома
• Дуплексы
• Контакты

Юна Ірина

Одна з перших легенд про походження назви річки Ірпінь була пов'язана з дівчинкою Іриною. Було це у нашому краї (біля теперішнього санаторію "Ірпінь"). Жили там дуже заможні люди і мали вони дочку Ірину. Батьки її дуже любили і намагалися завжди задовольнити будь-яке бажання.

Ірина любила гратися на великому пні (кажуть, тисячолітнього дуба). Був він такий великий, що на ньому міг розвернутися віз. Коли Ірина була ще зовсім маленькою, на цей пень стелили велику перину і пускали дівчинку гратися. І так їй там подобалось, що вона постійно просила няньок приводити її туди. Згодом батьки і челядь почали називати той пень Ірининим. Скоро галявина, на якій він знаходився, стала улюбленим місцем відпочинку всієї родини. Вони там збиралися, смачно обідали за великим пнем, який служив їм столом. Також йшли на прогулянку до нашої річки. Згодом назва від Ірининого пня перейшла і на річку, яку стали називати Ірпінь.

Ірина-поміщиця

Одна із легенд переносить нас від нашого міста вверх по річці Ірпінь до Фастова. А може, ще південніше, до Андрушівського району, де стоять сиві кургани, — німі свідки давніх подій.

Було це за часів кріпацтва в Україні. Жила в тому краї жорстока поміщиця Ірина. Володіла вона двома селами, що були розділені між собою річкою. Маєтком своїм керувала сама. Любила порядок і була дуже суворою і жорстокою до селян і челяді. За найменшу провину наказувала бити різками. Не терпіла ніякої непокори і чужої волі. Кріпаків своїх не вважала за людей.

Особливо жорстоко вона карала бунтівників, які, не витримавши її гніту і насилля, втікали у ліси. Вони палили її скирти і комори, намагаючись протестувати і таким чином захистити себе від її самодурства. Утікачів ловили, приводили до поміщиці, яка оголошувала їх злодіями і розбійниками, їх превселюдно били різками і палицями. Траплялося, що забивали й до смерті.

Місцем покарання жорстока поміщиця обрала велику галявину скраю лісу біля нашої річки. На березі, під кроною багатовікового дуба, обирала вона кару для непокірних: кого побити до напівсмерті, кого забити палицями, а кого повісити. Нарікання і гнів проти поміщиці все більше наростали серед селян. Після чергового судовища, коли Ірина наказала повісити двох повернутих утікачів, найсміливіші із селян зняли увечері їх з дуба, а саме дерево зрубали. Це було грізним застереженням Ірині. Але дізнавшись про таке свавілля і непокору своїх кріпаків, вона страшенно розлютилася і наказала побити палицями на пні, який залишився від дуба, по три чоловіки з кожного села. З того часу лють її не зменшувалась, а ще більше зростала.

За найменшу провину прислужники поміщиці тягнули кріпаків до горезвісного пня. Нещасних били різками так, що кров заливала його. Та непокірних ставало все більше і більше. Селяни залишали маєток і свої оселі й тікали до лісів. Нарешті терпець їх урвався, страх зник. І час розплати з жорстокою Іриною прийшов.

Одного зимового вечора, коли поміщиця їхала лісом до свого маєтку, селяни зупинили її, оточили з усіх боків і силоміць витягли із саней. Притягли її на ту саму галявину, де вона знущалася над нещасними, і поставили перед народним судом. Багато селян тут зібралося, і кожний з ненавистю дивився на Ірину. Одні кричали, що треба її відразу вбити. Інші пропонували добре провчити жорстоку поміщицю, щоб іншим панам був урок. Кожний з них був битий поміщицькими палицями, і рубці від них ще боліли і досі.

Нарешті гуртом вирішили: нехай кожний нещасний, битий її палицями, віддячить тим, що вдарить її хоча б один раз на знак помсти. Зняли з неї шубу і прив'язали за руки і ноги на горезвісному, залитому кров'ю катованих селян, пні спиною догори. А потім принесли купу палиць з лози і розпочали свою страту. По черзі на спину жорстокої Ірини опускалися удари. Хто раз, хто два, а хто і більше.

Спочатку вона кричала, що помститься за себе кожному з присутніх. Потім почала стогнати і просити селян припинити страту, обіцяла всім все пробачити, аби її тільки залишили живою. Але розлючених людей уже не можна було зупинити. Удари все падали і падали на спину Ірини. Палиці ламалися, бралися нові.

Багато хто плакав з жалю до неї, але люди були непохитні. "Бий її! Вона навмисне притихла, щоб не били!" — підбадьорювали ватажки. І на мертве тіло знову сипалися і сипалися з різних боків удари.

Нарешті їх лють угамувалася. Залишивши тіло мертвої Ірини на пні, селяни усім великим гуртом кинулися до поміщицької садиби, щоб її пограбувати і зруйнувати.

Звістку про селянську помсту жорстокій поміщиці швидко рознесли довкола. І той пень, на якому була забита палками до смерті Ірина, стали називати Іринин пень. У селах довго пам'ятали про цю страшну подію. Часто згадували про той Іринин пень біля річки. Скоро ці два слова злилися в одне — Ірпень. Пень з часом згнив і зник, а саме слово стало назвою річки, яка продовжувала нести свої води, омиваючи місця, де знаходилися корені старого пня. З часом ця трагічна історія забулася, а назва річки залишилася в дещо зміненому вигляді — Ірпінь

Відважна Ірина

У Приірпінні існує легенда про відважну дівчину Ірину. Було це за тих часів, коли Україна стогнала під гнітом польських панів. Безжалісно знущалися вони з українців, примушували по п'ять днів на тиждень працювати на панщині, називали наш народ бидлом. За найменшу провину жорстоко били людей, а невдоволених садили на кіл. Забороняли розмовляти рідною мовою, замість православної віри насаджували католицизм. Не витримуючи таких: знущань, люди повставали, громили панські маєтки, убивали панів, а самі тікали в ліси. Таких почали називати гайдамаками. Багато пісень про них складено у народі. Були і в нашому краї гайдамаки. А серед них виділялася своїм розумом і сміливістю молода дівчина Ірина. Любили і поважали її повстанці за кмітливість і уміння підтримати у тяжку годину. Зневіреним вона часто допомагала-доброю розумною порадою.

Місцем збору повстанців була велика галявина на краю лісу. Вона одним боком виходида до річки. Посеред галявини стояв пень. Часто Ірина піднімалася на нього, цоб усім було добре її видно, говорила про Всенародне горе і гаряче закликала до боротьби. Між собою повстанці називали той пень Ірининим. А урочище, де розташовува-ся їх загін, — "урочище Іринин пень". Піз ніше ця назва перейшла і на річку, на березі якої знаходилася галявина. Згодом вона скоротилася до "Ірпінь".

Чернець — відлюдник Ірій

Ця легенда про походження назви річки Ірпінь пов'язана з чоловічим ім'ям. Повертає вона нас у ті далекі часи, коли у Києві і по всьому нашому краї поширилася православна віра.

Почали тоді на Русі з'являтися віруючі люди, які віддавалися служінню Богові усією душею і тілом. Вони намагалися усамітнитися від мирської суєти, щоб ніщо не відволікало їх від гарячої молитви. Таких називали ченцями-відлюдниками. Вони йшли у глиб лісу, будували собі нехитре житло, яке б могло їх захистити від дощу, вітру та диких звірів. Проводили дні і ночі в пості та молитві, випрошуючи собі і всім людям прощення у Господа за гріхи, їжею їм були ягоди, гриби, горіхи та дикий мед.

Кажуть, що у лісі, біля нашої річки, жив такий ченець на ім'я Ірчи Ірій. Мешкав він у великому дуплі тисячолітньої липи. До нього там жив ведмідь. Та коли в лісі' з'явився Ірій, останній відразу залишив своє житло, ніби поступився місцем, і більше ніколи навіть не підходив до дерева. Зате настенько з весни до осені він навідувався у гості до Ірія. Мирно сидів неподалік, слухав неголосну молитву ченця-відлюдника, а потім ласував диким медом, яким пригощав його сивочолий чоловік. На Ірієвій липі, вище по стовбуру, знаходилося ще одне дупло. Там був бджолиний вулик, з якого чернець і брав на прожиток духмяний мед. Ірій так органічно  'вписувався" у навколишнє середовище, що і звірі, ї птахи, і комахи сприймали його дуже миролюбно.

Місце тут було тихе і спокійне. Дуже рідко з'являлися у цій лісовій хащі люди. І якщо вони виявляли бажання оселитися біля ченця, той просив їх не порушувати його самотність і знайти інше місце для проживання.

Улітку в окремі дні Ірій збирав ягоди, гриби і всіляке зілля, сушив на зиму, а потім зберігав усе це у дуплі. Багаття розкладав на галявині збоку від липи, щоб не тривожити бджіл і не пошкодити дерев. Навіть у найлютіші морози він не палив багаття в дуплі — шкодував стару липу, яка дала йому притулок.'

Ходив він тихо, поважно і впевнено. Ті люди, яким довелося зустрічатися з Ірієм, були вражені його доброзичливістю, небагатословністю і  мудрістю. Деяким навіть здавалося, що він ніби світиться від доброти і любові  до всього світу;

Жив Ірій довго. Після його смерті жадібні бортники розрубали вулик, забрали мед і знищили бджіл. Потім сильний вітер зовсім зламав пошкоджене дерево. Залишився тільки скалічений стовбур з великим дуплом усередині. І ще багато років він навесні пускав молоді паростки в пам'ять про ченця-відлюдника Ірія. З часом стовбур згнив і відвалився, залишився лише трухлявий пень: Іріїв пень, як казали люди.

Важко сьогодні сказати, в якому саме місці знаходилося житло єивочолого Ірія. За тих далеких часів по всьому Поірпінню росли такі тисячолітні липи. Припускають, що жив Ірій там, де наша річка близько підходить до іншої. Може, це десь на Фастівщині, де Ірпінь і її притока Унава несуть свої води спочатку паралельно, а потім зливаються. Десь там, у Межиріччі, і жив монах Ірій. Пізніше там, між двома річками, виникло велике селище. І люди, щоб відрізняти одну річку від іншої, назвали нашу так: річка, на березі якої стоїть Іріїв пень. З часом назва скоротилася: Ірпінь.

Закохана княжна Ірина

Деякі жителі нашого міста стверджують, що назва річки Ірпінь пов'язана з іменем закоханої княжни Ірини.

Було це ще за часів Київської Русі, коли державою керував сам Великий князь. Жив тоді біля нашої річки молодий вродливий князь з юною красунею-дружиною Іриною. І так кохали вони один одного, що ніколи не розлучалися. Скрізь їх бачили разом: і на прогулянці, і на полюванні, і у колі гостей, і до Великого князя у стольний град Київ вони удвох їздили. Можливо, так і дожили б вони у згоді та любові до глибокої старості. Та тільки задумав Великий князь іти походом на половців. Покликав він до-себе у Київ усіх князів з держави. Пливли князівські човни і по нашій річці; забрали до війська і Ірининого князя. Сумувала і гірко плакала молода княжна за своїм коханим чоловіком. Знала, що він може не повернутися з поля брані. Довго стояла вона на березі річки на великому пні, проводжаючи свого милого) вдивлялася в далечінь, де у синьому тумані ще виднілися князівські човни, і все плакала. І лише коли густа темрява огорнула все навколо, — вдалося її умо вити повернутися додому. А наступного ранку вона знову вийшла на берег річки, і до глибокої ночі простояла на тому ж самому пні, напружено і тривожно вдивляючись у далечінь. Так повторювалося щодня. Челядь княжни ще за її життя назвала той пень Ірининим, а на запитання, де можна знайти княжну Ірину, завжди відповідали: "На своєму пні". Як статуя, нерухомо стояла вона на березі річки і все вдивлялася, сподіваючись побачити на тихих хвилях човен зі своїм коханим князем.

Важкі тумани тягарем лягали на її ніжні плечі, сухий холодний вітер наскрізь пронизував тендітну постать, спекотливе сонце обпалювало біле личко, а проливні дощі змивали і змивали гарячі сльози закоханої княжни у річку, яка співчутливо плескала-ся біля підніжжя Ірининого пня. Довго страждала молода княжна. Та одного разу трапилося непоправне. Якогось дня знайшли її мертве тіло біля того самого пня на березі нашої річки. З почестями поховали молоду княжну. А князь так і не повернувся. Мабуть, знайшла його смерть десь у половецькому степу.

Минули роки. Почала забуватися ця сумна і трагічна історія. І тільки великий пень на березі річки нагадував про вірне кохання. А люди і далі так називали його — "Іринин пень". З часом назва скоротилася — Ірпень. А саму річку, на березі якої він знаходиться, стали називати Ірпінь.

Ірина-мучениця

Серед легенд про Походження назви річ¬ки Ірпінь має місце і героїчна, пов'язана з тим далеким минулим нашого краю, коли монголо-татарські полчища, спустошивши святу Русь, швидко наближалися до Києва.

Ішов 1240 рік. Могутня держава була зруйнована і поневолена нехрещеними бусурманами. Тисячі русичів були забрані у рабство. Кров безневинних православних християн лилася рікою. Незлічене монголо-татарське військо шалено мчалося до столиці Русі — золотоверхого Києва, що розкішно виблискував на сонці куполами числених храмів, обіцяючи ненажерливим ворогам багату наживу. Несамовито обрушилися вони на київські захисні вали в надії миттєво заволодіти містом. Однак їх чекало велике розчарування. Київ не піддавався. Довго ще довелося нечестивцям тримати в облозі місто. Та сили були нерівними, а лють монголо-татарів не знала меж. Опір безстрашних і мужніх киян було зламано.

Увірвавшись у місто, татари пограбували і повністю зруйнували його. Старих, немічних людей та дітей вони знищили на місці. Доросле населення, чоловіків і жінок, забрали у полон.

Спустошивши Київ, монголо-татари посунули темною хмарою далі на Захід, тягнучи за собою і незлічених полонених. Серед них опинилася і молода княжна Ірина. Була вона дуже вродливою і розумною. Та крім цього, мала ще багато інших чеснот, найбільшою з яких була відданість нашій православній вірі. Усі люди у місті і за його межами, які знали молоду доброчесну княжну, ставилися до неї з великою повагою, незважаючи на її вік.

Однак трапилося так, що зі злим наміром чи з добрим хтось сказав татарському ханові, що Ірина знає, де заховане княже золото. Жадібні до наживи татари відразу привели її до хана на допит. Та княжна мо вчала. Спочатку їй пообіцяли звільнити з полону. Але Ірина навіть не глянула у бік ненависного татарина. Поітм почали лякати, що віддадуть у рабство до самого жорстокого бусурмана. Та, не дочекавшись відповіді, почали її бити. Молода княжна мовчала. Можливо, вона і не знала, де заховане те золото. Але вірогідніше за все, що не бажала вона навіть розмовляти з нехристяма, які знищували її народ, і на очах у неї зарубали кривими шаблями рідних батька і матір. Зростаючи у розкоші й достатку, в любові й турботі, Ірина ніколи не сподівалася, що може зазнати таких страшних випробувань. Та ненависть до ворога додавала їй сили. Не могла вона дозволити нечистим бусурманам розтоптати гідність православної людини. Замучену княжну кинули до решти полонених і потягли за собою далі на Захід.

Довго татари гнали лісом голодних, стомлених людей. Нарешті дійшли до нашої річки і почали переправу. Полонені тільки тоді змогли перепочити. А хан наказав знову мордувати Ірину. Та молода княжна мовчала. Полонені, дивлячись на її змучене, скривавлене тіло, тихо плакали. Але, вражені її надзвичайною мужністю, все більше проникалися до неї повагою. А жорстокі татари дивувалися, як така тендітна і ніжна дівчина може витримати тортури, що розв'язували язики найсильнішим воїнам. Зрозумівши нарешті, що Ірина не скаже, де заховане те, можливо, неіснуюче золото, хан наказав запитати у княжни, що дає їй сили витримувати такі страшні знущання. Тоді вона гордо підняла голову, з ненавистю глянула у вічі ханові і гнівно сказала: "Ти поганин, а я християнка. Віра моя православна і дає мені сили вистояти проти таких нехристів, як ви. Нема у вас у душі Бога, то не здатні ви зрозуміти і душу християнську. І ніколи ви не зможете знищити мій великий і вільний народ!" Розлютився хан, коли почув таку відповідь, і наказав негайно відрубати Ірині голову. Схопив княжну татарин, підштовхнув до великого пня і миттю зробив свою справу. Потім підніс голову до своїх очей і щось довго й злісно бурмотів до неї.

Усі полонені зойкнули від несподіванки — так раптово це трапилося. Люди почали плакати і хреститися, дивлячись на нерухоме тіло молодої княжни. Тихо називали її Іриною-мученицею. Вона не підкорилася нечестивцям, не стала на коліна перед невірними, бо була справжньою донькою вільного народу, справжньою християнкою.

Минули часи. Місце, де відбулася ця страшна подія, люди стали називати святим. Пень, на якому відрубали голову Ірині, — Ірининим пнем. А від назви останнього отримала назву і наша річка — Ірпінь.

Ірина — володарка земель

Ця легенда теж пов'язана з Ірининим пнем. Кажуть, що жила колись у давньоруські часи у нашому краї дуже багата, вродлива і горда жінка на ім'я Ірина. Володіння її були такими великими, що навіть їй самій важко було визначити їх межі.

Та минув час. І якось навесні приїхали до неї князі-сусіди, щоб разом оглянути її зем¬лі і встановити межі так, щоб і не образити нікого, і не зачепити свого самолюбства.

Привітно зустріла поважних гостей молода господиня, запросила їх до розкішного столу. А після смачного обіду наказала дворовим осідлати свого баского коня, і разом з гостями вирушила у подорож по своїх володіннях. Довго їхали вони: спочатку полем, а потім — лісом. Нарешті приїхали на невелику мальовничу галявину на березі нашої річки. Молода ніжно-зелена трава м'яким килимом стелилася під ногами, тисячолітні дуби поважно шелестіли свіжим листям, а широка річка золотом переливалася на сонці. Вражені цією незайманою красою, всі зупинилися. Тоді Ірина легко зіскочила з коня і з гордістю запитала у своїх супутників: "Так ви хочете знати межі моїх володінь?" І не чекаючи на відповідь, раптом повернулася до свого коня і звернулася до нього, як до людини: "Ану, Вороний, піди і покажи цим шанованим людям, де скінчається моя земля?". Той слухняно повернувся і пішов через галявину прямо до великого пня, що стояв на березі річки. Тут він зупинився, заіржав і двічі вдарив копитом об нього. "А ти впевнений, Вороний, що саме річка і є межею моїх володінь?" — ще раз запитала Ірина у свого коня. Той знову заіржав, поставив передню ногу на пень і двічі махнув головою. Іринині гості були настільки вражені побаченим, що на деякий час втратили мову.

Довго потім у давньому Києві розповідали про цю незвичайну подію, згадували великий Іринин пень і привабливу річку, рубіж Ірининих володінь. Кажуть, що чутка про ту дивину докотилася і до Великого князя. Зацікавлений почутим, він сам приїхав до Ірини. А гостинна господиня, зустрічаючи такого високого гостя, намагалася якнайкраще догодити йому. І не тільки щедрим пригощанням, а й різноманітними розвагами. Тут ведмідь Топтигін частував князя квартою хмільного пива, дика коза на задніх ніжках кружляла у танку разом з Іриною, а білочка в цей час у неї на плечі гри¬зла горішок. Заєць, як заправський барабанщик, вибивав знайому мелодію, а бобер майстерно вирізав із дерева різноманітні фігури.